Сайт кафедри  географії ДНУ
Кафедра географії історичного факультету Дніпровського національного університету імені Олеся Гонара     
.
Навігація


Форма входу
    Вітаємо на нашому сайті!

Олещенко А. В.

Київський націон. ун-т ім. Т.Шевченка, каф. землезнавства та геоморфології, аспірант.

Науковий керівник: проф. каф. землезнавства та геоморфології, д.геогр.н. Бортник С.Ю.

Шляхи Оптимізації внутрішньої територіальної організації біосферного заповідника

 

З проголошенням міжнародною спільнотою курсу на досягнення сталого розвитку та подальшим становленням цієї концепції пов'язане розширення функцій біосферних заповідників та утвердження їх як природних лабораторій з дослідження і сприяння раціоналізації взаємодії господарської діяльності людини й природного середовища.

Діяльність біосферного заповідника повинна бути спрямована на забезпечення розроблення наукових засад узгодження соціальних, економічних, політичних, культурних і природоохоронних потреб на відповідній території та в регіоні в цілому. Виконання такої мети та покладених на біосферний заповідник функцій вимагають відповідної його територіальної організації.

Так, міжнародними документами, зокрема, Севільською стратегією та Положенням про Всесвітню мережу біосферних заповідників, визначено критерії вибору території під біосферний заповідник та поділ її на три зони: ядро, буферну та зону співробітництва [3, 4].

Передбачається, що зона ядра повинна мати суворий заповідний режим з метою збереження біологічного та ландшафтного різноманіття. Буферна зона покликана забезпечити охорону заповідного ядра від негативних впливів господарської діяльності прилеглих територій. В межах зони співробітництва передбачається ведення традиційного господарства, дружнього до довкілля.

Відповідно до українського законодавства біосферний заповідник є окремою категорією природно-заповідного фонду і його діяльність регламентується насамперед Законом України «Про природно-заповідний фонд України». Зокрема, ним передбачено виділення чотирьох зон в межах біосферного заповідника: заповідна, буферна та зона антропогенних ландшафтів, які відповідають зонам, передбаченим Севільською стратегією, а також зона регульованого заповідного режиму, яка передбачає накладання додаткових вимог щодо режиму природокористування в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду, що увійшли до складу біосферного заповідника [1].

Слід зазначити, що Севільська стратегія, визначаючи поділ території біосферного заповідника на три зони, підкреслює необхідність додаткового поділу території відповідно до місцевих умов та потреб.

На необхідності виділення додаткових туристичної та господарської зони, а також зони наукових досліджень наголошував А.І. Рижиков [2]. На його думку, виділення таких зон має попередити поширення відповідних видів антропогенної діяльності на всю територію біосферного заповідника.

Є підстави вважати необґрунтованою ідею А.І. Рижикова щодо необхідності повного звільнення заповідної зони від будь-якої діяльності людини, оскільки функція глобального моніторингу, покладена на біосферний заповідник, вимагає спостереження за станом та змінами геосистем на всій території біосферного заповідника. Доцільною може бути регламентація видів досліджень, відповідно до режиму зон, де вони проводяться.

В результаті проведеного нами дослідження на основі аналізу міжнародних документів, національного законодавства, наукових підходів, матеріалів, зібраних в біосферному заповіднику «Асканія-Нова», було зроблено висновок, що передбачені міжнародними документами зони доцільно визначити як режимні, адже вони регламентують саме режим природокористування в їх межах. А, виходячи з основних функцій, покладених на біосферний заповідник, в межах режимних зон слід розмежувати функціональні підзони з метою диференціації їх структури відповідно до реального використання території.

Так, зокрема, визначено необхідним поділ заповідної зони з метою вивчення можливих змін в ландшафтах під впливом різних чинників. Пропонується виділити ділянки, що будуть знаходитися в умовах «абсолютно заповідного режиму» – звільнені від будь-якого втручання людини. Їх розвиток буде відбуватися відповідно до природної динаміки і з часом вони заміняться іншими геосистемами.

Для збереження ж ландшафтів, що існують на території за сучасних умов, а отже і притаманного для них біорізноманіття, слід виділити ділянки, в межах яких природні процеси будуть штучно регулюватися задля збереження ландшафту в певному стані.

З метою виконання функції збереження генофонду, біологічного та ландшафтного різноманіття окрім заповідного ядра доцільним є створення колекційних зібрань флори та фауни. Прикладом таких колекцій є зоопарк та дендропарк біосферного заповідника «Асканія-Нова», існування яких обумовлено історичними передумовами.

Виконання функції природоохоронної освіти, пропаганди було б ефективнішим на основі демонстраційного центру, який передбачає концентровану передачу інформації про природу регіону та його соціально-господарські особливості. Такий центр слід формувати як комплекс, що поєднує музей, зоопарк та ботанічний сад, а також навчальний центр. Саме в такій формі можна повноцінно передати необхідну інформацію.

Біосферні заповідники значною мірою є центрами туризму, а тому зазнають значного впливу відвідувачів. Створення демонстраційного центру не є достатнім для задоволення туристичних потреб екскурсантів. Тому повинна бути продумана інфраструктура, що має забезпечувати відвідувачів основними послугами: організація екскурсійних маршрутів, надання умов для проживання, харчування та відпочинку.

Відповідно в межах заповідника повинна бути виділена екскурсійно-туристична підзона, що частково буде входити в межі і буферної зони, і зони антропогенних ландшафтів. В межах останньої доцільно створити туристичне містечко для проживання відвідувачів та відпочинку. В межах буферної зони ця підзона має видовжену форму вздовж екскурсійного маршруту, що обумовлено впливом туристичної діяльності на геосистеми.

Як просвітницька функція, так і функція науково-технічної підтримки потребують наявності приміщень із аудиторіями, обладнаними відповідно до сучасних вимог, місць для проживання та харчування відвідувачів.

Наукові потреби вимагають створення лабораторій, станцій фонового моніторингу, пунктів стаціонарних досліджень, які також повинні бути розміщені відповідно до місцевих умов та виходячи із задач, які вони вирішують.

Відповідно до уявлень науково-консультативної групи щодо біосферних заповідників Програми «Людина та біосфера», зона співробітництва виступає продовженням центральної та буферної зон, створюючи більш крупний і відкритий район, в якому докладаються зусилля дослідників, населення, органів державної влади та місцевого самоврядування задля досягнення компромісу між господарською діяльністю людини і збереженням природного різноманіття, що забезпечує виконання функції біосферного заповідника щодо сприяння сталому розвитку.

З огляду на це доцільним є виділення в межах зони співробітництва підзони інтенсивного природокористування, яка дозволить співставити данні моніторингу на заповідних територіях, територіях традиційного та дружнього до довкілля природокористування, та інтенсивної господарської діяльності. Також ця підзона має виступати лабораторією з розробки методів зниження негативного впливу інтенсивного природокористування на природне середовище.

Проводячи територіальну організацію біосферного заповідника, необхідно враховувати потреби місцевого населення: біосферний заповідник повинен бути не об'єктом соціальних конфліктів, а центром розвитку регіону. Зокрема, необхідно прораховувати економічну доцільність, передбачати повну зайнятість місцевого населення, а також можливості одержання прибутку самим біосферним заповідником, що має здійснюватися як за рахунок екскурсійно-рекреаційної діяльності, виконання науково-практичних замовлень, так і ведення господарства, дружнього до довкілля.

Таким чином, в межах режимних зон біосферного заповідника пропонується виділяти наступні функціональні підзони:

·       В межах заповідної зони:

-  Підзона «абсолютно заповідного режиму»;

-  Підзона керованого заповідного режиму;

·       В межах буферної зони:

-  Підзона колекційних зібрань флори;

-  Підзона колекційних зібрань фауни;

-  Підзона екскурсійно-туристична (включає демонстраційний центр та екскурсійні маршрути);

-  підзона наукових досліджень та навчальної практики;

-  Підзона ведення безпечного для заповідного ядра господарства;

·       В межах зони співробітництва (антропогенних ландшафтів):

-  Підзона традиційного природокористування;

-  Підзона екскурсійно-туристична (включає екскурсійні маршрути і туристичний центр);

-  Підзона інтенсивного природокористування;

-  Підзона експериментального природокористування та наукових досліджень.

Зона регульованого режиму не є обов’язковою і встановлюється відповідно до потреб конкретного заповідника, тому в узагальненій моделі вона не зазначена. Слід звернути увагу, що зона регульованого режиму може бути складовою або буферної зони, або зони антропогенних ландшафтів.

В цілому виділення визначених вище функціональних підзон має загальне значення і за конкретних місцевих умов повинно варіюватися згідно з локальними особливостями.

 

Інформаційні джерела:

1. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» // Відомості Верховної Ради (ВВР). – 1992. – № 34. – С. 502.

2. Рыжиков А.И. Теоретические основы проектирования заповедных систем и их развитие во времени. // Серия: Охрана дикой природы. – Вып. 6. – 1997 – 104 с.

3. The Seville Strategy for Biosphere Reserves. – UNESCO MAB, Seville, 1995.

4. The Statutory framework of the world network of biosphere reserves. – UNESCO MAB, Seville, 1995.

 


Новини


  Погода

  Партнеры

  Реклама

  Календарь

  Погода

.
Кафедра географії, історичний факультет Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара (106 Географія, 242 Туризм, 014.07 Середня освіта (Географія))
© 2006-2019. Поширення матеріалів сайту дозволяється за умови посилання на www.ggf-dnu.org.ua
© Розроблення та підтримка сайту - Гаврюшин Олександр (admin@ggf-dnu.org.ua)