Кочеткова І. В.

Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка, географічний фак-т, студ. ІІІ курсу

Науковий керівник: проф., зав. каф. географії України, д.геогр.н. О. Ю. Дмитрук

НАРОДНІ РЕМЕСЛА ЯК ЧИННИК АКТУАЛІЗАЦІЇ ТУРИЗМУ В РЕГІОНІ

Народні ремесла – це складова традиційної культури з виробництва предметів матеріальної культури, що мають ужиткове значення та естетичну цінність.

Давній етап розвитку ремесел достатньо повно був висвітлений у роботах історика і археолога Б.А. Рибакова, зокрема в такій як «Ремесло древней Руси» (1948). Дослідженням розвитку народних ремесел з давніх часів і до початку ХХ ст. та їх тодішнім станом займалися такі представники української етнографії та мистецтвознавства як Хв. Вовк (праця «Этнографические особенности украинскаго народа», 1916), Г. Павлуцький («Історія українського орнаменту», 1927), Л. Вербицький («Взори промислу домашнього селян на Русі», 1882). Зараз цими питаннями займаються передусім етнографи, історики та мистецтвознавці, серед яких можна виділити Л.П. Шевченко, Л.М. Суху, В.Ф. Горленко, В.Т. Скуратівського, Л.О. Ткаченко. Але у працях перелічених вчених географічний аспект розвитку народних ремесел розглядається побіжно. Науковцями-географами це питання наразі досліджено недостатньо. Основна увага народним ремеслам приділяється при характеристиці етнокультурних районів як складовій традиційної культури з яскравим регіональним забарвленням.

Як наслідок маловивченості цього питання – відсутність уніфікованої класифікації народних ремесел. Оскільки народні ремесла є предметом переважно досліджень етнографів, мистецтвознавців, істориків, і в менший мірі географів, основою класифікації виступають переважно мистецькі якості ремесел та технологічні особливості виробництва, знаряддя, які використовуються тощо.

Дане дослідження спирається на класифікацію народних ремесел за сировинною ознакою, яка найбільше враховує вплив природних умов та ресурсів на територіальну організацію народних ремесел. Народні ремесла можна класифікувати за сировинною і несировинною орієнтацією, за характером самої сировини, за технологією виробництва та кінцевими предметами.

Сировиннозорієнтовані ремесла поділяються за основною сировиною: мінеральна (гончарство; гутництво; обробка каменю; обробка заліза), рослинна (обробка деревини; плетення з рослинної сировини, ткацтво), тваринна (обробка кістки та рогу; плетення з тваринної сировини; обробка шкіри, вовни та хутра); несировиннозорієнтовані – на вироби (вишивка; прикраси з намистин; вибійка; писанка) та творчу діяльність (розпис по дереву; настінні декоративні розписи; народна картинка). Основний акцент в даному дослідженні буде робитися на народні ремесла, в розміщенні яких сировинний чинник відіграв найбільшу роль, тобто на ремесла сировинної орієнтації.

Народні ремесла включають в себе процес виробництва елементів матеріальної культури та власне результат цього виробництва – предмети матеріальної культури. З географічної точки зору дослідження народних ремесел полягає в першу чергу в дослідженні технологій: технологій отримання сировини, власне технологій виробництва конкретних предметів народних ремесел та технологій їх використання, і може розглядатися як складова загального процесу природокористування.

Саме через сировинний чинник процесу виробництва народні ремесла пов’язані з природним середовищем, що є об’єктом географії, отже в своєму поширенні і територіальній організації мають географічний аспект.

Чинниками локалізації народних ремесел є сировина, культурна дифузія, попит на продукцію. Під сировиною розуміють ті природні матеріали, які використовуються для виробництва предметів матеріальної культури. Цей чинник був первинним в розміщенні тих чи інших народних ремесел на етапі їх зародження. Виходячи з наявних природних ресурсів в кожній конкретній місцевості розвивали відповідні ремесла. З розвитком цивілізації сировинний чинник перестав відігравати провідну роль у розміщенні народних ремесел, однак центрами їх розвитку лишилися традиційні райони, «прив’язані» до сировинної бази. Під культурною дифузією розуміють взаємовпливи, які простежуються в елементах матеріальної та духовної культури, в мові, екологічній культурі тощо.[1] Вироби традиційних ремесел не є винятком із загального дифузивного за змістом геокультурного процесу. Попит на продукцію традиційно визначає місця тяжіння центрів виробництва та реалізації.

Сьогодні ремесла розглядаються перш за все як елемент традиційної національної культури, які репрезентують країну світовій спільноті. Вони підтримуються й розвиваються державними програмами, міжнародними фондами (через систему надання грантів), ентузіазмом самих народних майстрів та митців. Абсолютно змінилось ставлення до виробів: їх ужитковість має стилевий характер, а переважаюча функція – сувенірна, що й визначає цінність виробів. Традиційні технології також є предметом уваги до збереження національної культурної спадщини, частиною якої вони є.

Втім, на сьогодні в Україні народні ремесла лишаються без належної уваги та державної підтримки. З початку 90-х рр. ХХ ст. вони поступово почали відроджуватись у традиційних центрах ремісництва. Найбільш конкурентоздатною формою організації народних ремесел є мале та середнє підприємництво в цій сфері, яке об’єднує митців-ремісників за місцем їх проживання.

Народні ремесла з їх технологіями, а не тільки вже виготовлені предмети, є тим туристичним ресурсом, який репрезентує не тільки самобутність країни, а й неповторність регіону.

Наявність народних ремесел в певному регіоні є важливим чинником розвитку туризму на цій території, оскільки продукція народних ремесел є елементом сувенірного виробництва, а їх центри – місцями екскурсійного та етнотуризму. Розвиток у регіоні певних народних ремесел, за відсутності інших туристичних об’єктів, є рушієм розвитку туризму в цьому регіоні.

Однак реміснича традиція не однаково збереглася в регіонах країни. Так, у східних та південних областях, з огляду на колоніальний характер їх освоєння, народні ремесла не поширювались. Напроти, у центральних областях країни і особливо в її північних і західних регіонах, історично склалися всі передумови для виникнення тих народних ремесел, для яких там були відповідні прородно-ресурсні умови. Відроджуючись зараз в цих областях, вони є важливим доповнюючим компонентом туристичної привабливості цих місць. Наприклад, такі найбільш орієнтовані на сировинний чинник ремесла, як обробка і різьблення по дереву, гутництво та гончарство, набули значного поширення на заході, півночі і в центрі України.

Найбільші центри гончарства зосереджені в лісостеповому Лівобережжі. Одним з таких центрів на Україні є, наприклад, Опішня, Хомутець на Полтавщині. Також цей вид народного ремесла існує на Київщині – Дибинці; на Чернігівщині – Ніжин, Олешня; на Поділлі – Бубнівка, Кришинці, Бар; на Волині – Дубровиця, Кременець; в Галичині – Пистинь, Сокаль, Глінське, Кути, Потелич, Шпиколоси; на Закарпатті – Ужгород, Хуст, Дубовиця, Гудя.

Деревообробні ремесла включають теслярство (виготовлення споруд та будівельних матеріалів з дерева), бондарство, стельмахування, гребінництво, ложковий промисел, лозоплетіння та різьблення по дереву.[2]. Найбільше ця традиція збереглась і підтримується на Поліссі і в Українських Карпатах, де наявність сировини і спадковість традиції дозволили зберегти вже рідкісні в інших районах деревообробні ремесла. Зокрема, на Гуцульщині широко представлені такі вироби з деревини – виготовлення музичних інструментів (трембіти – села Шепіт, Буковець; скрипки – смт Верховина, с. Довгопілля); мосяжництво або виробництво сокирок (села Бистрець, Брустури); різьба по дереву та інкрустація (села Кобилецька Поляна, Косівська Поляна, Костилівка, Кваси, Луги, Шепіт, Прокурова, Соколівка, Підзахаричі, Сергії, смт Ясиня, Ворохта та ін.); теслярство (села Дземброня, Кваси); бондарство (села Кобилецька Поляна, Косівська Поляна, Дихтинець, Плоска, Підзахаричі, Снідавка, Брустури, Чорна Тиса); лозоплетіння (села Підзахарчі, Тюдів); коренерізьблення (м. Рахів, смт Ясиня).[3] Відродженню традиційних ремесел сприяє розвиток туризму в цих районах, оскільки продукція з дерева, кераміка є сувенірами, які репрезентують самобутню культуру етнічних районів. Врешті-решт традиційні ремесла з їх технологіями, а не тільки продукцією, живою традицією спадковості в передачі досвіду й знань є потужним ресурсом для розвитку етнічного та сільського туризму.

Традиція гутництва на Галичині в першій половині ХХ ст. була майже втрачена, а зараз виробництво скляних предметів за народними традиціями почало відроджуватись у Львові. Цей приклад є позитивним для відродження народних промислів в інших регіонах за наявності відповідних програм або попиту з боку туристичного ринку.

Отже, центри розвитку ремісництва можуть бути використані як елементи програми туру, стати місцями екскурсійного туризму, доповненням до змісту сільського та етнотуризму. Продукція народних ремесел – це в сучасному світі передусім сувеніри, які нагадуватимуть туристам про країну та її окремі регіони. Народні ремесла – це елемент традиційної культури; їх розвиток і підтримка – державна справа відродження національної свідомості, а використання в туризмі є однією з форм такої підтримки.

Інформаційні джерела:

1.Концепции зарубежной этнологии. Критические этюды. – М.: Наука, 1976. – 216 с.

2.Лаврук М.М. Гуцули Українських Карпат (етногеографічне дослідження): Монографія. – Львів: Вид.центр ЛНУ ім. І. Франка, 2005. – 288 с.

3.Українці. Історико-етнографічна монографія. Т.І. – К.: Вид. АН УРСР, 1953. – 829 с.