Редько Т. В.

Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка, каф. країнознавства та туризму, аспірант

Науковий керівник: доц. каф. країнознавства та туризму, к.геогр.н. В.К. Бабарицька

БІХЕВІОРИСТСЬКИЙ ПІДХІД У ВИВЧЕННІ ГЕОГРАФІЇ ТУРИСТСЬКИХ ПОТОКІВ

На сучасному етапі суспільного розвитку спостерігається переоцінка значення інформації в життєдіяльності людини. Це пов’язано з тим, що при існуючій динаміці розвитку людства її нарощування і накопичення відбувається дуже швидкими темпами. Це призводить до того, що ми, власне, живемо в інформаційному середовищі, яке співіснуючи з географічним простором, формує інформаційне поле середовища, засобом взаємодії в якому стає просторова інформація та рух інформаційних потоків.

В зв’язку з цим виникає все більше підстав для ствердження, що територіальна рекреаційна система (ТРС) набуває якісно нової властивості, а саме – «інформативності». В цьому контексті інформація розуміється як новий специфічний вид туристських ресурсів, що може функціонувати без будь-яких зв’язків з матеріальними (існуючими) об’єктами та явищами, а в деяких випадках домінувати серед наявних рекреаційно-туристських ресурсів (РТР) при визначенні туристської атрактивності території.

Таким чином, ефективне планування, реалізація та управління рекреаційною діяльністю, зокрема в Україні, має за необхідність врахування та поглиблене дослідження територіального поширення нового атрибуту ТРС – просторової інформації, чинників впливу на неї та можливості управління.

Нажаль, на сьогоднішній день стан вивченості питання поки що залишається неглибоким, а методологія – суперечливою.

Біхевіоризм як напрямок виник у 60–70 рр. ХХ ст. в працях західних вчених (Newell, Simon, Boulding, Berlyne, Wohwill, Gold та ін; серед вітчизняних вчених – Преображенский В.С., Вєдєнін Ю.А, Гродзинський М.Д, Савицька О.В.) й досі має свій розвиток у сучасних дослідженнях. Мета біхевіоризму – замінити спрощенні і механічні концепції, характерні для багатьох теорій, що попередньо існували, про взаємостосунки людини і середовища, новими уявленнями, які відкрито визнають складність людської поведінки. Біхевіоризм розглядає людей істотами, чиї дії опосередковані когнітивними процесами (де когнітивність визначається, як сукупність розумових процесів, за допомогою яких люди засвоюють, організують і використовують знання та інформацію).

Цей підхід має характерні особливості: стверджується, що самі уявлення людини про зовнішні фактори її поведінки, з урахуванням яких вона здійснює ті чи інші вчинки, можуть значно відрізнятися від реальних зовнішніх обставин того самого середовища, в якому розгортається діяльність людини. Можна сказати, що простір має подвійний характер: «об’єктивного середовища» , або світу дійсності, який можна безпосередньо виміряти, і «поведінкового середовища», або світу свідомості, що піддається вивченню лише опосередкованим шляхом. Наскільки б неповним або вибірковим не було поведінкове середовище, саме воно є основою прийняття рішень і здійснення тих чи інших вчинків. Кожний індивід формує своє особливе соціальне і фізичне середовище і саме на нього реагує.

Відповідь на питання про те, як формуються просторові знання, яка природа та структура мислених уявлень про середовище, і як ці уявлення співвідносяться з поведінкою дає операціональна парадигма.

Мислені уявлення включають образи (мислена картина, що може бути викликана у свідомості, коли індивід, місце або територія знаходяться поза досяжністю органів чуття) та уявлення (організація в свідомості минулого, теперішнього досвіду сприйняття оточуючого середовища).

Уявлення для зручності в свою чергу поділяють на:

§ Ті, що передають територіальне знання, тобто знання про розміщення по території, що забезпечує загальне уявлення про структуру географічного простору, а також про орієнтацію і взаємозв’язок елементів всередині нього;

§ Ті, що несуть атрибутивне знання – оцінку характеристик місць та регіонів разом з інформацією, що дозволяє порівнювати різні регіони між собою.

Поняття образу має велике значення під час опису тих місцевостей, що не відвідувались ніколи або дуже рідко, а також територій, що є надто великими для повноцінного їх сприйняття. Щоб намалювати подібний образ необхідна значна напруга уяви. Натомість уявлення тісно пов’язані з життєвим середовищем, з накопиченням та структуризацією знань, на основі яких базується поведінка в даному середовищі, і виникають майже автоматично.

Значимість парадигми показує, що образи та уявлення є основними когнітивними елементами, які опосередковують поведінку. Індивід, отримуючи територіальну та атрибутивну інформацію з поведінкового середовища, але впливаючи своїми вчинками на неї, і на об’єктивно існуюче середовище, виступає одночасно компонентом обох. Процеси і явища розумової діяльності поділяють на 3 групи:

1.     когнітивні процеси, що впливають на формування уявлень про середовище;

2.     феномени, пов’язані з особливостями особистості;

3.     соціокультурні фактори.

Всі три групи утворюють фільтри, що препарують інформаційні потоки на двох основних рівнях. По-перше, вони впливають на спосіб вилучення інформації з навколишнього середовища. В будь-який проміжок часу індивід здатен поглинати лише незначну частину потенційної інформації, що міститься в його оточенні, а з тієї, що поглинається, більшу частину складають давно відомі факти, що майже не вимагають від людини будь-яких реакцій. При більш значній інформації може виникнути необхідність того чи іншого рішення; в такому випадку вмикається другий інформаційний фільтр.

Люди не обов’язково бачать Світ таким, яким він є, скоріш, вони бачать його таким, яким за їх уявленнями або переконаннями повинен бути, або таким, яким вони самі хотіли б його бачити. Необхідно ще раз підкреслити, що подібне бачення Світу не є просто результатом впливу навколишнього середовища на людину. У дійсності, вони переносять свої відчуття і очікування на навколишнє середовище. В свою чергу уявлення про оточуюче середовище здійснюють сильний вплив на процеси пізнання простору.

«Все частіше ми стикаємося з тим, що тенденція територіального розвитку вже визначена рішенням, в основі якого лежить деяка (нажаль не завжди ясна і чітко сформульована) концепція, думка, ідея, що потребує вивчення в географії цих ідей, як і реальних факторів прийняття тих чи інших рішень, що впливають на географічні процеси, що є особливо важливим в організації рекреації» [1].

Необхідно зрозуміти, що насправді райони представляють мисленні конструкти, а не реально існуючі даності. Існує думка, що якби при районуванні географи опирались на образи районів, що існують в масовій свідомості, вони мали б більше підстав для проведення об’єктивного просторового аналізу, ніж коли вони розробляють свої власні типології територіальних таксонів. Ця думка має на увазі, що поняття район володіє смисловим змістом. Підтвердженням цієї думки можуть служити результати досліджень, виконаних для Кілбрандонської доповіді (1973), що містила дані, отримані Королівською комісією, яка вивчала проблеми територіальної ідентифікації: респондентам пропонувався перелік адміністративних районів, а вони ранжували їх за ступенем атрактивності. Отримані таким чином індивідуальні ранги районів сумувались, піддавались факторному аналізу і представлялись графічно у вигляді когнітивних карт даної групи людей. Ці дослідження привели до таких висновків:

·  Всі респонденти високо оцінювали район свого проживання. Індивідуальна та групова ідентифікація з районом свого проживання виявилась також і в ході дослідження різних культур, що проводились Гоулдом.

·  Підтвердилось існування загальнонаціональної згоди відносно територій особливої атрактивності, яка виявилась при дослідженнях, здійсненних в різних регіонах для створення загальнонаціональної поверхні сприйняття.

На карті яскраво вирізнялось високе надання переваги територіям південного узбережжя, сільської місцевості на заході країни і району Кембриджа у Східній Англії, тобто тих районів, що в уявленні більшості людей асоціюються з літнім відпочинком. Цей висновок вагомо підтверджує значення стереотипів. Всі перераховані землі, як правило, вбачались такими, якими вони постають під час нетривалих і безсистемних літніх відвідувань, або у розповідях інших людей, рекламних путівниках. Велика кількість відходів, кар’єри Корнуельських вугільних розробок, застій курортних містечок в міжсезоння, транспортні перевантаження... дуже рідко присутні в образах цих районів, що існують в свідомості людей.

Авторитетною теорією репрезентації просторових уявлень в свідомості людини виступає концепція ментальної (когнітивної) карти. Поняття «ментальна карта» (mental, kognitive map), було вперше введене Е.С. Толманом. Однак головні праці з цієї тематики стосуються 70-х рр. і належать авторській співпраці Р.М. Доунза та Д. Сті. Когнітивність належить до числа тих психічних процесів, за посередництвом яких люди отримують, зберігають, інтерпретують та використовують інформацію. Когнітивність включає в себе різноманітні види процесів відчуття, уявлення, прийняття рішень та буквально всі інші види мислених процесів і має тісні зв’язки з життєвим досвідом людини та її поведінкою.

Ментальне картографування визначають як абстрактне поняття, що охоплює ті ментальні та духовні здібності, які дають можливість збирати, упорядковувати зберігати, обробляти інформацію про навколишній простір. Воно відбиває світ так, як його собі уявляє людина, в більшості випадків викривляючи його. Суб’єктивний фактор в ментальному картографуванні веде до того, що когнітивні карти та когнітивна картографія можуть варіюватись в залежності від того, під яким кутом людина дивиться на світ. Когнітивна психологія розуміє ментальну карту як суб’єктивне внутрішнє уявлення людини про навколишній простір.

З часом поняття «ментальна карта» отримало свій розвиток і перейшло в користування дослідницьких дисциплін, серед яких і географія. Поширення даного поняття ґрунтується на усвідомленні того, що не тільки індивіди створюють свою суб’єктивну внутрішню картину оточуючого їх простору, групи людей, спільності також створюють специфічні в історичному та культурному відношенні уявлення про просторову структуру навколишнього світу, який вони бачать або можуть уявити. Цей процес колективної ментальної картографії протягом років звертає до себе увагу різних галузей знань.

У кожної людини в залежності від його місця проживання, віку, освіти, соціального положення і особливостей фаху, формуються власні географічні уявлення, які найбільш наглядно демонструються за допомогою ментальних карт. Ментальна карта – картографічне відображення усереднених просторових знань і уявлень групи людей, об’єднаних загальним місцем проживання, про оточуюче їх навколишнє середовище. Таким чином, за допомогою ментальних карт можна картографувати суб’єктивні сприйняття географічних реалій, що дуже важливо для такої ще доволі молодої науки, як поведінкова географія.

Ментальні карти незамінні при дослідженні особливостей накопичення просторових знань і можуть дати багато цінного матеріалу для розуміння процесу просторового вивчення. Існують два види ментальних карт. У першому випадку ментальні карти є тільки відображенням територій, які знає або не знає респондент; в другому - територія не лише відображається, але і містить деякі оціночні характеристики – розмір, форму, відстань і напрямок.

Смислові карти будуються на основі показників, отриманих при соціологічному опитуванні населення, що проживає на території, де проводиться дослідження. Було виявлено, що просторова інформація, яку отримують при такому опитуванні, залежить від чотирьох факторів: відстані респондентів від джерела інформації, фізико-географічного характеру простору, що досліджується, сили (розміру) інформативного сигналу і близькості джерела інформації до межі області, яка вивчається. Крім того, на розповсюдження і формування просторових знань великий вплив мають суб’єктивні фактори і засоби масової інформації, які в наш час все частіше замінюють класичні джерела географічного пізнання – географічні, карти, книги тощо.

На сьогоднішній день, не дивлячись на суттєве збільшення кількості досліджень в цій галузі, особливо західною географічною школою, й досі тривають пошуки методології оцінки сприйняття середовища та показників, що найповніше відбивали б весь спектр накопиченої індивідом інформації про навколишнє середовище.

Практика застосування біхевіористського підходу та концепції ментальних карт до вивчення географії туристських потоків поки що не є поширеними. Однак, безумовно мають свої перспективи. Важко не погодитись, що, оцінюючи суб’єктивне сприйняття, вони на виході дають більш повну та об’єктивну картину стану речей, ніж традиційні підходи. Зважаючи на це, в майбутньому дозволять ефективно прогнозувати, планувати та раціонально використовувати рекреаційні туристські ресурси, а також створювати життєздатні концепції розвитку національних туристичних ринків.

Інформаційні джерела:

1. Преображенский В.С., Веденин Ю.А. Уроки развития теории рекреационной географии. // Изв. АН СССР. Сер. Геогр.– 1988.

2. Голд Дж. Основы поведенческой географии. – М., 1990.

3. Гродзинський М.Д, Савицька О.В. Естетика ландшафту. – К., 2005.

4. Соло Р.Л. Когнитивная психология. – М., 1996.

5. Олійник Я.Б., Степаненко А.В. Вступ до соціальної географії. – К., 2000.