Янишівський В. М.

Київський нац. університет ім. Тараса Шевченка, географічний факультет, студ. V курсу

Науковий керівник: к.геогр.н. О. В. Мрінська

ПРОБЛЕМИ «ВНУТРІШНЬОЇ ГЕОПОЛІТИКИ» УКРАЇНИ

„Внутрішня геополітика” – система соціально-економічних та політичних взаємовідносин між різними регіонами країни та регіонами і центральною владою. Тема „внутрішньої геополітики” України в сучасних умовах, а особливо – після подій останніх президентських (а також – парламентських) виборів, стає все більш актуальною, і нехтувати нею ми не можемо. Ідея федералізму, вміщена в програми деяких політичних партій і блоків, здатна наштовхнути на думку про регіональне протистояння чи навіть розкол в Україні. Але чи дійсно це так ? Чи ці процеси мають об’єктивні причини ? Чи вони є штучно створеними ідеологією і не усунені через бездіяльність влади ?

З часів проголошення незалежності в Україні ведуться дискусії щодо оптимізації стосунків між центром та регіонами, між столицею та провінцією, між містом та областю тощо. Однак в цілому змістовна та публічна дискусія з цієї теми в Україні ще навіть не починалася. Звісна річ, що окремі розробки безумовно велися, їх навіть намагалися реалізувати на загальнодержавному рівні у вигляді проекту адміністративно-територіальної реформи, який поки що не реалізований. Існують проекти, пов’язані з удосконаленням системи управління за рахунок укрупнення адміністративних районів, розробки, що стосуються нового економічного районування тощо.

Є підстави сподіватись, що використання інструментарію „внутрішньої геополітики” дозволить підвищити антикризовий потенціал держави. Зокрема, попередити регіональну локалізацію нових дезінтегруючих факторів, які, нажаль, продовжують відтворюватись як з об’єктивних, так і з суб’єктивних причин.

Нарешті, лише після того, як нам вдасться розібратись з цілями та завданнями внутрішньої геополітики, виявити нову ієрархію та конфігурацію суб’єктів, що відповідають за проектування, просування та реалізацію нової моделі управління розвитком територій можна буде перейти до інституційного дизайну та перегляду національного законодавства, що регламентує регіональний розвиток.

Українська регіональна політика дуже недосконала, і ми спостерігаємо тільки деякі прийоми регіональної політики – найпростіші, що зазвичай, обмежуються бюджетною політикою, тобто перерозподілом коштів. Регіони, які не забезпечують себе, отримують дотації з державного бюджету. Є спроби створювати у депресивних регіонах вільні економічні зони.

Регіони не можуть залежати від центру економічно. Наша держава надто велика для того, щоб економіка Києва була економічним чинником у всіх регіонах. Вони залежать від столиці політично. І ця політична залежність чинить вплив на економічний розвиток регіонів – через бюджетне фінансування і податки, через повноваження, які має центральна влада в регіонах, через органи виконавчої влади, які набагато потужніші в Україні ніж місцеве самоврядування. Однозначно те, що регіони потребують значно більших економічних повноважень, зокрема у бюджетній політиці.

В Україні створилася така економічна структура, за якої одні регіони мають значні фінансові ресурси, а інші – ні. І це провина не регіонів, а колишньої радянської й теперішньої експортної, промислової, економічної політики, яка ведеться в Україні в останнє десятиріччя.

Міжрегіональне співробітництво в Україні розвинене дуже слабко, і сусідні регіони зазвичай конкурують, а не співпрацюють між собою. Часто сусідні регіони дуже схожі за своїми соціальними та іншими проблемами і тому конкурують за бюджетне фінансування. Існує також побоювання економічної експансії із сусідніх регіонів. Регіональні підприємства зазвичай контролюються владою регіону, яка у свою чергу, боячись експансії схожого підприємства із сусіднього регіону (адже це конкуренція), створює штучні перепони для підприємства-конкурента. Зрозуміло, що це все робиться не заради підвищення добробуту звичайних громадян.

Конкуренція між регіонами певною мірою існує, бо мати справжню владу у регіоні можна лише тоді, коли ти маєш владу в центрі. Можна сказати і про певну регіоналізацію в Україні, яка подекуди виявляє себе через намагання регіональної влади відмежуватися від центру. Ціла низка українських політиків і бізнесменів (часто це одні й ті ж люди) здатні реалізувати себе виключно за рахунок влади у певному регіоні. Ці місцеві керівники виправдовують своє існування тезами про необхідність цього регіону бути окремим. Насправді ж, люди в Україні хочуть жити в єдиній державі, їм потрібні рівні умови для проживання і бізнесу, праці і відпочинку, які б не залежали від регіону. Людям потрібна можливість самостійно, без втручання центру, вирішувати місцеві економічні, культурні та інші проблеми у власному місті чи селі. А для цього місцеві громади повинні розпоряджатися не кількома відсотками бюджету, а хоча б 30 %.

Отже, розширення повноважень регіонів дійсно потрібне. Але не шляхом федералізації, а наданням регіонам ширших повноважень в економічній і бюджетній сфері, а не політичної самостійності, що може привести до сепаратизму.

В Україні ні на експертному, ні на політичному рівні так і не розібралися з тим, на якій території ми проживаємо, наскільки органічними, або штучними є принципи, що лежать в основі адміністративного, економічного, соціокультурного та суто соціального „розчленування” українського простору сучасної України. Адже коли політики і публіцисти беруться розмірковувати про історико-культурні особливості окремих сегментів української території, вони навіть не відчувають, що мова йде не про органічні землі, а про штучні та успадковані із минулого політико-управлінські конструкти. Наприклад, такі широко вживані назви, як Галичина, Буковина тощо є, насправді, не стільки історико-культурними характеристиками, скільки продуктами внутрішньої геополітики країн та імперій, до складу яких входили окремі українські території. Хто може пояснити, як і чому в Україні, такі титули як „голова облдержадміністрації” та „губернатор” отримали статус синонімів? Про що свідчать та на що натякають вказані приклади символічної маніпуляції статусами та геосоціальними образами ?

Трансформаційна криза, що призвела до перепрофілювання та зміни спеціалізації міст та великих індустріальних анклавів, робить безперспективною політику відтворення старих регіональних пропорцій та традиційного економічного районування в Україні. На часі переглянути, або навіть відмовитися, від затратних та морально застарілих моделей регіональної політики епохи індустріалізації. Фактично Україна стоїть напередодні вибору нового формату системної інтеграції власної території, інфраструктури та соціокультурного простору.

Не викликає сумнівів, що радянська система адміністративно-територіального поділу України створювалась для зручного управління з іншої держави і явно не для забезпечення гармонійного розвитку як унітарної держави. Незважаючи на неефективність і безперспективність цієї системи, поки що недостатньо політичної волі для її зміни.

А світовий досвід підтверджує, що для України найефективнішим буде поділ на 70–80 регіонів з населенням 500–800 тис. осіб в кожному. Міста з населенням понад 500 тис. – окремі регіони. Важливо, що система управління повинна бути дворівневою (регіон – громада), тобто без ланки районів (у великих містах вони будуть збережені). Для окремих галузей (освіта, охорона здоров’я тощо) можна створювати дрібніші територіальні одиниці в межах регіонів. Широкі повноваження повинні бути зосереджені саме в руках громад міст і сіл, а не регіональної (обласної) влади, яка лише забезпечує зв’язок місцевих громад із центральною владою.